Підготовка фахівця, тобто майстра в галузі мистецтва не лише образотворчого (візуального, декоративно-ужиткового, дизайну), а й інших видів (театр, кіно, концертно-музична діяльність, балет, цирк тощо) становить своєрідну проблему критеріїв акредитації мистецьких ЗВО й атестації їхніх кадрів.
У процесі мистецької підготовки опиняється задіяною не лише складова свідомості талановитої людини, що її можна витончити під час звичних теоретичних (лекції/семінари) занять або самовдосконалення, а й, так би мовити, психосоматична, тілесна складова, що потребує багаточасових індивідуальних тренувань, витончення «фахових рухів». У другому випадку може здатися, що вплив викладача начебто мінімізований, оскільки людина потрапляє до мистецького ЗВО, як правило, вже маючи неабиякі творчі здібності, що потребують лише подальшого «рихтування», «правильної постановки діафрагми», «постановки руки» з боку викладача. Але це не зовсім так.
Важливо усвідомити: навчання в мистецьких ЗВО відрізняється від підготовки фахівців у інших галузях теж гуманітарного знання (соціологія, політологія, екологія, економіка, юриспруденція, культурологія, меншою мірою мистецтвознавство тощо) не лише через те, що в них трансляція готового знання та готових проблемних питань не передбачають необхідності індивідуального контакту з кожним із студентів (головне, аби людина почула й забажала осмислити), а через те, що індивідуальний контакт викладача зі студентом у мистецькому ЗВО потребує конкретної особистої демонстрації вміння побачити художню форму не так, як людина до цього звикла, з іншого ракурсу, в іншому освітленні творчого завдання. До речі, цю проблемність виопуклено складнощами дистанційного мистецького навчання, вимушена необхідність якого наразі постала як методичний виклик перед викладачами мистецьких вишів: на відстані краще малювати не навчиш.
Оскільки кожна мистецька особистість упродовж життя формує власні ремісничі здібності, що з часом стають її несвідомим інструментарієм для творення нових художніх форм (зокрема, із власним тілом, як в танці, або з голосом, як у співі, з майстерністю скрипаля тощо, з «рукопашною» майстерністю художника), слід пристосувати напрацьовані підходи і методики до навчання в творчих ЗВО відповідно до сучасних вимог. Не лише мусимо пестувати модель неперервного «виховання вихователів» у сфері мистецтва — це абсолютно індивідуальна робота, — а й модель державної адаптації випускників, з одного боку, і належної атестації педагогів, з іншого. Ідея присуджувати ступінь доктора мистецтв викладачам мистецького циклу навчальних дисциплін, що наразі почала конкретизуватися на державному рівні, вселяє надію, що на рівні держави існує принаймні прагнення усвідомити відмінності в підготовці майстрів у мистецькій сфері та підготовці фахівців у галузі гуманітарного вишколу.
З такого погляду в галузі атестації наукових кадрів вищої кваліфікації, тобто викладацького складу мистецьких вишів, варто не лише відмовитись від загальних «конвойних підходів» до оцінки наукового тексту, а й розробити конкретні «дозвільні» методики, що були б більше схожі на ризому, ніж на схему, себто являли такий алгоритм, що дозволяв би кожному мистецькому ЗВО з урахуванням його видової специфіки здійснювати безболісну для здобувачів практику отримання належних атестаційних аргументацій. У такому випадку «екологія культури» здобуття фахової освіти в галузі мистецтва отримає справді цивілізаційні форми, до яких навіть справжні екологи не зможуть віднайти кардинальних претензій. Тендітне ставлення до яскравої творчої особистості, яка не народжується щодня і через те є унікальним явищем, — головна мета і вищої мистецької освіти, й забезпечення її неперервності.