Працівники освіти, зокрема вищої мистецької, які раптово були поставлені в умови віртуального спілкування зі студентом у процесі дистанційного навчання під час карантину, вимушено змінили ставлення не лише до практики трансляції знань, а й до особистісно забарвленого відчуття дистанції між собою, своїми емоціями та індивідуальністю студента. Тобто дистанція збереглася, але набула віртуального характеру. Звісно, це загалом не суперечить тенденціям у комунікативних процесах як в інформаційному просторі, так і стосовно власне міжлюдських стосунків.
Виглядає так, що в царині освіти (не лише вищої) можна знехтувати «соціальною фізикою» контактів, і нічого з якістю набуття знань, виконанням навчальних завдань, контролю за знанням не відбудеться. Це та сама побутова зручність, про яку іноді мріяли і викладач, і студент: з одного боку, не треба витрачати час і гроші на пересування від житла до місця занять, з іншого, можна так само легковажити процесом, як і під час онтологічної присутності в авдиторії, лише вимкнувши віконце домашнього комп’ютера. Але так здається лише з першого, наївно оптимістичного погляду.
Справді, якщо в інших царинах вищої гуманітарної освіти дистанційне навчання — як показала практика останніх місяців — може відбуватися більш-менш без особливих смислових втрат, за допомогою програм дистанційного комунікування, як-от, наприклад, Zoom, ситуація в мистецькій освіті демонструє бажаність особистого спілкування викладача зі студентом, адже певні навички є саме його результатом завдяки специфіці викладанню мистецьким дисциплінам.
Надзвичайно вагомим є артистичний аспект. Пригадується лекція італійського мистецтвознавця, винахідника поняття «трансавангард» Акілле Боніто Оліви, декілька років тому читана ним під час візиту до Києва. Не так смисловий шар повідомлюваної інформації, гострота думки, дотепність, стрункість логіки викладу, як харизматична артистичність подання всієї цієї розкоші лектором тут-зараз, — його рух аудиторією, його жест, його паузи і вдивляння начебто в очі кожного слухача — справляли враження, що його і має справляти якісна лекція з проблем мистецтва. Хоча йдеться не про практичні заняття з живопису або акторської майстерності, про підготовку скрипаля або співака, — було б шкода позбавляти студента вправної мистецтвознавчої лектури або ж будь-якої іншої, що вимагає артистизму, є неодмінною умовою існування самої традиції трансляції навичок, вмінь і знань.
Навчання мистецьким спеціальностям у частині власне опанування мистецького фаху має справу не так зі смисловими, як з принципово просторовими, навіть «тілесними» явищами у навчанні, тому певною мірою опирається віртуальній дистанції між викладачем і студентом, адже спрямовує зусилля на актуальне зняття цієї дистанції, тобто перетворює просторові смисли на змістові, а не навпаки. Через те дистанційне навчання у мистецькій сфері може бути лише компонентом освітнього процесу, використовуватися, наприклад, для опанування суто теоретичними знаннями, тоді і не зустріне опору ані у викладача, ані в студента.
Існують у доступі і відеолекції, і онлайн курси з мистецьких спеціальностей, і комп’ютерні програми з композиції, симулятори гри на музичних інструментах. У режимі форс-мажорних обставин карантину, звісно, кожний вправний педагог знайде свої прийоми, зможе використати відповідні напрацювання, але слід пам’ятати, що дистанційна форма освіти не лише не обумовлює «правильну» людську дистанцію між наставником і учнем у навчанні мистецтву, а й може – за умови надуживання – зруйнувати її.