Стрімкий розвиток технологій спричиняє швидкі зміни у нашому житті, причому, темп цих змін постійно прискорюється. Основний «двигун»– робота та нові досягнення науковців, що мають не тільки йти в ногу з часом , але й його випереджати. На українських науковців, що працюють в закладах вищої освіти та в інститутах Академії наук, останнім часом у суспільстві багато нарікань. Їх звинувачують у неефективній роботі, «проїданні» коштів і у підсумку – відсутності Нобелівських лауреатів. У той же час, за кордоном, в багатьох провідних науково-дослідних лабораторіях, українські вчені є бажаними співробітниками, їх цінують за високий рівень інтелекту та фахової підготовки, працездатність та сумлінність, і вважають рушійною силою прогресу та нових наукових здобутків. Головними причинами таких контрастів бачать, з однієї сторони, у недостатньому рівні бюджетних коштів, що виділяються на науку, а з другої – неефективну систему їх розподілу, зокрема, у Академії наук України та у багатьох університетах. Серед причин також називають велику кількість науковців похилого віку і небажання йти у науку молоді через низьку заробітну плату наукових працівників та викладачів, відсутність гуртожитків і неможливість у майбутньому заробити на житло, застарілу науково-технічну базу, неприйнятні на сьогоднішній день критерії оцінки рівня науковців в Україні (кандидатів та докторів наук) і системи захисту дисертацій.
У часи Радянського Союзу заробітна плата науковців і викладачів теж була відносно невисокою, але існувала і ефективно працювала система профспілок, через що люди могли пристойно жити і відпочити, не дивлячись на невеликі доходи, безкоштовно займатися у будь-яких спортивних чи мистецьких гуртках, користуватись спортивними будівлями, актовими залами та інвентарем, базами відпочинку, тощо. Аспіранти та молоді іногородні робітники забезпечувались гуртожитками, згодом вони могли одержати чи купити квартиру та ін. А головне – існувала можливість постійного оновлення обладнання (від придбання іноземного високовартісного до розробки та його виготовлення на вітчизняних дослідних заводах чи промислових підприємствах), можливість закупівлі будь-яких матеріалів, необхідних для проведення досліджень, були створені всесвітньо визнані наукові школи, існувала досить потужна вітчизняна промисловість, куди можна було впроваджувати нові розробки, можливість продавати ліцензії за кордон (і вони охоче купувались) та ін. Для прикладу, Інститут надтвердих матеріалів, у якому я працюю після закінчення КПІ з 1980 р., на початку 70-х років минулого сторіччя експортував синтетичні алмази та кубічний нітрид бору у 35 розвинутих капіталістичних та соціалістичних країн світу, і продав десятки ліцензій на їх виготовлення та на відповідний інструмент.
Але не подумайте, будь ласка, що я ностальгую за часами Радянського Союзу, чи закликаю їх повернути, навпаки, я вважаю, що зараз ми маємо набагато більше можливостей і, перш за все, можливість вільно «дихати», висловлювати свої думки, можливість для більш високого наукового «польоту». Відкриття кордонів, шлях до єднання з Європейський Союзом і країнами НАТО, співпраця з кращими світовими університетами, інститутами та лабораторіями, можливість брати участь у конференціях та семінарах найвищого світового рівня, вільний доступ до передової наукової літератури та можливість друкувати свої результати у провідних наукових журналах і видавництвах, одержувати зарубіжні проекти та гранти за програми HORIZON 2020, NATO Science for Peace, Soros Fund Management, STCU, COST Action, ERASMUS, EUREKA, BMBF, CNRS, двостороннього співробітництва України з передовими країнами Європи і світу (запроваджені МОН та НАН України) та ін., спрямовані на обмін досвідом, науковцями і наукову співпрацю, навчання студентів, аспірантів та постдокторів, а також створення спільних лабораторій, придбання високовартісного наукового обладнання надає можливість українським вченим працювати на передніх рубежах світової науки, застосовувати найновіші і унікальні методи дослідження і обладнання та бути дотичними до найактуальніших розробок сучасності.
Після виходу України з Радянського Союзу наприкінці літа 1991, закони стосовно наукової діяльності та правила фінансування постійно змінювались, підлаштовувались під політичні зміни, але, на жаль, багато зі змін були не на краще. Ми переживали періоди, коли заробітну плату науковцям не виплачували по півроку-рік (змушуючи людей задля збереження місця роботи іти у відпустку власним коштом, а щоб годувати сім’ю – працювати ще й на інших роботах паралельно), науковим установам багато років заборонялось відраховувати кошти на ремонт приміщень та планувати й витрачати кошти на закупівлю обладнання. Це призвело до руйнування наукових шкіл, масової еміграції науковців за кордон, морального старіння обладнання, занепаду будівель. Ще декілька років тому існувала заборона на здійснення наукових відряджень спочатку за кордон, а потім і у межах України на конференції за рахунок коштів вітчизняних наукових тем та проєктів. А якщо такі відрядження становили суть проєкту і кошти були виділені саме на відрядження, то за 4-2 місяці до відрядження необхідно було звертатися, оформлюючи купу паперів, за додатковим дозволом до Кабінету Міністрів, трохи згодом норму було пом’якшено – для інституцій НАН України за додатковим дозволом звертатись треба було до Президії НАНУ.
На даний час ці обмеження відійшли у минуле, але ще багато залишилося абсурдних обмежень, які не можна подолати через необхідність змін до законів України. Боротьба з корупцією не дозволяє заплатити за матеріали чи обладнання наперед – оплату через казначейство можна провести лише після одержання товару, на що продавці не мають права йти за законом; будь-які закупівлі чи договори на виконання робіт вартістю понад 50 тис. грн, що на даний час є відносно незначною сумою, потребують проведення тендерів (крім того, що тендери важко організувати через бюрократію, фірма, що виграє тендер, може не забезпечити необхідної якості послуги чи товару, а організація — замовник при цьому не має права вибору). Якщо одна лабораторія придбала певний тип вихідних матеріалів на суму понад 50 тис. грн, то інша лабораторія тієї ж наукової установи буде змушена чекати наступного року або проводити тендер, на що адміністрація навряд чи погодиться. Чи будуть у дослідника кошти наступного року – невідомо, оскільки невитрачені кошти на наступний рік не переходять, а повертаються в бюджет. Тобто, вигравши проєкт, доцільно витратити кошти не завжди вдається через ряд об’єктивних причин. Наукові установи Національної академії наук України протягом декількох останніх років не повністю забезпечені заробітною платою коштом бюджету, через що велика кількість науковців вимушена писати заяви «за власним бажанням» на відпустки без збереження заробітної плати, чи на роботу на неповний тиждень. Бюджетні місця в аспірантурі та докторантурі (де державою виплачуються стипендії) на природничі та технічні спеціальності дуже важко заповнити. На ці ж спеціальності, навіть на бюджетні місця, ЗВО важко набрати студентів.
Але, не дивлячись на багаторічні труднощі й перешкоди, українська наука, що тримається значною мірою на ентузіастах, у переважній кількості галузей продовжує гідно конкурувати з провідними закордонними науковими лабораторіями. Наприклад, провідні позиції України в галузі матеріалознавства офіційно визнаються світовою науковою спільнотою. Значно допомагають у цьому створені центри колективного користування, що дають доступ науковцям України незалежно від того, у якій організації вони працюють, до передового аналітичного науково-дослідного обладнання колективного користування, що обслуговується висококваліфікованими фахівцями. Великий поштовх для розвитку української науки дало відродження військово-промислового комплексу України й кошти, що виділяються останніми роками на його розвиток.