Прагнення до досконалості є дуже гарною рисою окремих фахівців та організацій. Але знайомлячись з відомостями самооцінювання ЗВО, в яких гарант (відповідальний за освітню програму) розкриває сутність, еволюцію та перспективи її розвитку, часто складається враження про намагання ідеалізувати її. Підставами для такого сприйняття є наявність пафосу, надмірної інформації й відсутність об’єктивного системного аналізу різних складових та етапів еволюції освітньої програми.
Якщо розглядати освітню програму як певну мікроосвітню систему, то вочевидь, вона знаходиться під впливом як конструктивних, так і деструктивних чинників. Саме усвідомлення наявності деструктивних чинників надає можливість мобілізувати потенціал освітньої програми та надати їй відповідного формату. Під час акредитаційної процедури важливо з’ясувати не лише самі чинники, але й оцінити достатність потенціалу освітньої програми для подальшого її удосконалення та розвитку. Намагання ЗВО ідеалізувати програму цілком зрозуміле. Багато років в системі акредитації формувалась культура «ідеальної паперової картини», яка часто не мала нічого спільного з реальністю.
Сьогодні докорінно змінюється система акредитації, яка встановлює нові для ЗВО критерії оцінювання якості освітніх програм. У цих умовах маємо низку розбіжностей в поглядах та підходах учасників процедур акредитації щодо стану самих програм та їх оцінюванні. Наявні суперечності між старими і новими критеріями оцінювання освітньої програми. Більшість освітніх програм, які формувались до 2019 року, були орієнтовані на старі критерії акредитації. І, коли розпочинається їх акредитація за новою процедурою, виявляється ситуація невідповідності їх якості існуючим вимогам, а наслідок – вони акредитуються умовно. Таку ситуацію більшість адміністраторів ЗВО сприймають як особисту трагедію та крах «усіх надій». І заклад намагається докладати титанічні зусилля для усунення зауважень в найкоротші терміни, щоб до засідання Національного Агентства все виправити. Знову спрацьовує сформована десятиліттями культура «паперового ідеалу». І в момент прийняття рішення про умовну акредитацію освітньої програми представники закладу вигукують: «Ну як же так, ми ж вже все виправили?». Безумовно, умовна акредитація в нашій освітній культурі – неприємний сюрприз. Але подивимося на ситуацію з іншого боку. Для створення дієвої внутрішньої системи забезпечення якості вищої освіти та освітньої діяльності ЗВО необхідні достатні ресурси. Час в таких умовах теж є важливим ресурсом. Нову систему акредитації нещодавно започатковано. І відповідати сучасним вимогам до акредитації може не кожна освітня програма. Тут немає підстав для здивування. Але в новій процедурі акредитації існує унікальний механізм для удосконалення наявних освітніх програм. Цей механізм на сьогодні є недооціненим. Таким механізмом є відкладена на один рік акредитація. Це рік «янгола», рік для ґрунтовного удосконалення програми і розвитку всіх учасників її реалізації. Він є колосальним «вікном можливостей для ЗВО», його здобувачів, гаранта програми та групи забезпечення.
Головне в сучасних умовах сформувати новий погляд на ситуацію що склалася та формувати нову освітню і професійну культуру приведення у відповідність відображень, поданих в паперах, до реального стану функціонуючих освітніх програм. Отже, на наш погляд, ідеальних освітніх програм не буває. Ми розглядаємо освітню програму як певну систему, що формує середовище та культуру комфорту, спільного професійного розвитку, соціальної взаємодії і відповідальності. Усі учасники освітньої програми прагнуть до постійного удосконалення процесів та процедур її реалізації. А за умови, якщо освітня програма досягла, з нашої точки зору, ідеалу, то це є дуже небезпечною ситуацією. Бо вона виключає будь-який шанс на її подальший розвиток.