Впродовж останніх місяців заклади вищої освіти «поринули» у нову процедуру акредитації, яка передбачає, зокрема, оцінку рівня внутрішньої системи забезпечення якості освітньої діяльності. Серед інших важливих інституційних аспектів програмної акредитації експертні групи повинні визначити наявність у закладі вищої освіти політики, стандартів і процедур дотримання академічної доброчесності та становити факти наявності або відсутності порушень академічної доброчесності в рамках освітньої програми, яка акредитується.
Деякі фрази для роздумів гарантів освітніх програм, менеджменту закладів вищої освіти, експертів, членів галузевих експертних рад – загалом, для всіх учасників акредитаційної процесу (орфографія та пунктуація – авторська):
– «…У разі наявності понад 41 % плагіату, за результатами перевірки, та чи інша робота не оцінюється та повертається здобувачу на переопрацювання…»;
– «…Здобувачі заповнюють та підписують заяву за встановленою формою, якою підтверджується поінформованість щодо можливих санкцій у випадку виявлення фактів плагіату. Відмова у написанні заяви означає недопуск атестаційної роботи до захисту…»,
– «…На плагіат перевіряють 10% робіт, які відбираються шляхом жеребкування за участі органів студентського самоврядування…»,
– «…Перевірка магістерських робіт на наявність ознак академічного плагіату є вибірковою (до 50% робіт) та здійснюється за допомогою ліцензійного програмного забезпечення…»,
– «…Із бесіди зі здобувачами було виявлено що не відбувалося порушення академічної доброчесності…»
Це лише окремі приклади того, чого конче потрібно уникати при розбудові університетської системи академічної доброчесності.
Хто ж автори цих фраз?
Можливо дивно звучить, та це експерти, які провели аналіз звіту із самооцінювання та здійснили «польову» експертизу освітньої програми. Хто «допоміг» їм зробити такі висновки? Власний досвід, допомога гаранта освітньої програми, який сам «плаває» в проблематиці академічної доброчесності, некоректні формулювання у звіті із самооцінювання чи інші причини… Якими б не були причини, їх потрібно оперативно усувати шляхом все більшого розголосу важливості університетської системи дотримання академічної доброчесності. Pars sanitatis velle sanari fuit. Слід визнати (перш за все самим перед собою) що хвороба на «недоброчесність» існує і деколи нею вигідно «хворіти».
«…Варто відзначити, що випадків виявлення порушення академічної доброчесності на ОП зафіксовано не було…». Ця фраза присутня майже у всіх звітах із самооцінювання освітніх програм та переходить до звіту експертної групи. Найпростіший приклад: невже жоден студент не здійснив спроби списати? Можливо, та важко віриться… Порушення академічної доброчесності не обмежується лише плагіатом, процедура виявлення якого є достатньо чіткою внаслідок наявності інструменту для перевірки. Однак експерти ототожнюють відсутність плагіату у студентських роботах з відсутністю порушень академічної доброчесності взагалі. Це не дивно, бо інші порушення не мають результату «на папері» (як звіт програми перевірки тексту на наявність запозичень без коректного цитування) і «ідентифікатором» цих порушень є, в першу чергу, викладач. «Один в полі не воїн», викладачу потрібна допомога…
OECD Reviews of Integrity in Education: Ukraine 2017 (https://bit.ly/2yAkv1e) у розділі «Academic dishonesty – cheating and plagiarism in Ukrainian higher education» виділяє плагіат як окреме порушення, приділяючи увагу і іншим порушенням, що мають визначення «cheating» (усвідомлене порушення правил, нечесна гра). В інших працях плагіат та cheating об’єднуються в одне явище під назвою «Academic fraud». Стаття 42 ЗУ «Про освіту» також визначає інші прояви академічної недоброчесності, окрім академічного плагіату.
Які можна зробити висновки? Є впевненість, що в рамках кожної освітньої програми існують факти інших порушень академічної доброчесності, окрім плагіату. Та ось зафіксувати їх – справа доброчесності викладача та (дуже важливо!!!) студента.
Вихід? Робимо рішучі кроки вперед і готуємось до заперечення їх правильності в даний час. Та потрібно починати. Заперечення – перша стадія прийняття неминучих змін.